Акробатика

Акроба́тика (грец. ακροβατεω — ходжу навшпиньки) — вид мистецтва, який можна найчастіше побачити в цирку (циркове мистецтво) та в спортивній гімнастиці. Акробатичні вправи являють собою головним чином рухи обертального характеру навколо різних висів (кувирки, сальто і інше), а також вправи в рівновазі, виконані в незвичайних умовах. Вони можуть виконуватись на акробатичній доріжці, на приладах спеціальних конструкцій (трамплін, підкидна дошка, батут і інше). Вправи потребують виховання сили і гнучкості, спритності, сміливості і рішучості, швидкості реакції, удосконалювання координації рухів, тренування вестибулярного апарату.

В акробатиці розрізняють кілька груп вправ, в тому числі дві основні:

    стрибкова акробатика — різноманітні стрибки, перевороти, перекати, сальто;

    силова акробатика, що пов’язана із значними фізичними зусиллями, — стійки, мости, піраміди.

Акробатичні вправи виконують поодинці, з партнером і групами, іноді з використанням спеціальних приладів (трамплінів тощо). Вправи, що виконуються на підлозі без приладів, належать до так званої партерної акробатики.

Спортивна акробатика включає переважно стрибкову та силову акробатику; циркова, крім того,— вправи на конях та приладах, еквілібристику, ікарійські ігри.

Історія акробатики

Мистецтво акробатики було відоме вже в Старод. Єгипті, Греції, Римі, Китаї.

З 18 ст. акробатика дуже поширилася в цирках

Акробатика в Україні

Попередниками сучасних акробатів у Київській Русі були скоморохи.

Як вид спорту акробатика існує в Україні з 1938.

Починаючи з 1948-го, в Україні щорічно проводяться змагання з акробатики: 1948–67 — першості, від 1968 — чемпіонати.

У 1976-му році проведено перший чемпіонат світу з акробатики, серед чемпіонів якого — жіноча пара з Києва Н. Тищенко і М. Кухаренко.

Команда України досягла значних успіхів на міжнародних змаганнях, зокрема ставала чемпіоном Європи у 1993-му (Антверпен, Бельгія) і в 1997-му (Баунатал, Німеччина); здобувала першу сходинку на першості світу в 1997-му (Гонолулу, США) і на першості Європи в 1995-му (Зелена Ґура). Абсолютні чемпіони світу, які зробили помітний внесок у розвиток акробатики в Україні: М. Кухаренко, Н. Тищенко, Ю. Тишлер, С. Петров, С. Чижевський, В. Ляпунов, Г. Церишенко, Ю. Степченков, О. Косенко, Г. Демиденко, А. Ковпоша (Київ); О. Чабаненко (Донецьк); О. Мойсейчева, В. Жердєва, Н. Суріна (Харцизьк); А. Сафонов, Ю. Завірюха, С. Павлов, Д. Баїн (Миколаїв, Вінниця).

Розвитком акробатики в Україні опікується Федерація спортивної акробатики України, заснована 1948*го, від 1991-го року — Українська федерація спортивної акробатики, що входить до складу Міжнародної (від 1973) та Європейської (від 1997) федерацій гімнастики.

Еквілібристика

Еквілібристика (лат. aequilibris — «врівноважений») — жанр циркового мистецтва. Заснований на вмінні виконавця утримувати рівновагу при будь-якому нестійкому положенні тіла (вправи на канаті, кулі, драбині тощо). Може поєднуватися з акробатикою і жонглюванням. Може вживатися в переносному значенні, де означає “ходити по краю леза”. Тобто знати міру у всьому ( в розмові, їжі тощо). Людину яка гарно володіє цим вмінням називають “еквалібристом”.

Жонглювання

Жонглюва́ння (від жонгле́р фр. jongleur, від лат. joculator «жартівник») — цирковий жанр, що ґрунтується на вмінні у певному ритмі підкидати й ловити різні предмети (це вміння, власне сам процес, діяльність підкидання й спритного підхоплення різноманітних предметів також називають жонглюванням).

У розмовній практиці слово «жонглювання» може означати вправне володіння інформацією (фактами, цифрами тощо), щоправда, має дещо негативне значення, зазвичай, означаючи «пересмикування» фактів, відомостей, тобто зіставлення даних різних порядків або навмисне підтасування фактів.

Жонглювання як вид діяльності

Жонглювати можна будь-якими предметами, але найкраще підходять для цього кулі або бруски. У жонглюванні може брати участь як одна особа, так і декілька осіб-жонглерів.

Жонглювати люди розпочали дуже давно. Найдавнішим документальним свідченням цього вважається давньоєгипетське настінне малювання, датоване 1994—1781 рр. до н.е.. Китайські воїни, про що згадується в працях 770—476 рр. до н.е., перед початком битви, задля застрашення ворогів показували їм свою майстерність у жонглюванні зброєю — подеколи так демонстративно, що двобій на цьому іноді й припинявся. Так, легендарний воїн Лан Цзи з провінції Сонг вмів підкидати та вчасно підхоплювати сім мечів одночасно.

В Європі жонглювання вважалось прийнятним заняттям аж під завісу Римської імперії. У добу ж Середньовіччя жонглювання суворо заборонялося і навіть каралося, адже, як і решта видів публічних розваг вважалось аморальним, до того ж у здатності спритно підхоплювати предмети, що ширяли у повітрі, вбачалось чаклунство.

З легалізацією цирку як роду діяльності жонглювання перестає бути непристойною справою.

Наприкінці XX ст. жонглювання як засіб для зняття стресу або просто підняття настрою пропонує ряд модних психологів. До цього методу (а також як хобі) вдаються деякі люди, що породжує своєрідний рух зі створенням відповідних клубів жонглерів, що час від часу організовують змагання.

Жонглювання — цирковий жанр

Жонглювання — один з найдавніших видів циркового мистецтва.

Попри суворі заборони усілякого роду вистав і розваг за Середньовіччя жонглювання було широко поширено у вуличному театрі та цирку. Майстри жонглювання були звичними на різноманітних народних гуляннях і святах.

З організацією Філіппом Аслі першого в історії стаціонарного цирку в 1768 році у Франції, жонглери отримали визнання і офіційну роботу, а їхня майстерність більше не сприймалась як дещо непристойне.

З середини XIX ст. жонглери користуються популярністю в невеликих театрах і вар’єте для заповнення пауз під час перерв між діями або на час заміни декорацій.

В сучасному цирку жонглювання часто пов’язане з іншими цирковими жанрами — акробатикою, еквілібристикою, дресування, клоунадою.

Ілюзіонізм (шоу)

Ілюзіонізм (фр. Illusionner — вводити в оману) — вид циркового мистецтва, який характеризується використанням спритності рук, трюків або спеціальної апаратури для створення ілюзії порушення звичних фізичних властивостей добре відомих предметів. Людину, що демонструю мистецтво ілюзіонізму називають ілюзіоністом, фокусником, факіром.

Ілюзіоніст (фокусник, факір) — артист, що демонструє фокуси, засновані на тих чи інших фізичних і психологічних явищах і підсвідомих помилках.

Історія

Мистецтво ілюзії сходить до старовини, коли прийоми і техніка маніпуляції свідомістю стали використовуватися не тільки для управління людьми (шамани, жерці та вожді), але і для розваги (факіри).

У середні віки на ярмарках з’явилися професійні артисти — лялькарі, фокусники, які застосовують різні механізми, карткові фокусники (шулери).

У другій половині XVIII століття набув широкої популярності «Турок» Вольфганг фон Кемпелен, основою якого був «ілюзіон» — публіці було невідомо, що у цьому шаховому автоматі був захований сильний шахіст. У кінці XIX століття став знаменитим Гаррі Гудіні, який придумав і втілив ідеї багатьох пристроїв для створення ілюзії.

У XX столітті ілюзіоністи працюють у цирку, на естраді, проводиться навчання мистецтву ілюзіонізму. Артисти створюють шоу, побудоване на складних фізичних ефектах, використовують електромагніти, НВЧ-випромінювання і т. д.

В Україні фокусники влаштовують зазвичай невеликі шоу в дитячих установах, на святах і заходах, або навіть просто на вулиці.

Фокус або трюк іноді називають кунстштюком.

Класифікація ілюзіон-ефектів

Існує кілька класифікацій зовнішніх ефектів

Класифікація Свєчникова В. С.

Самодіяльний фокусник

    «Творення»

        Поява

        Зникнення

        Переміщення (транспозиція)

        Зміна виду (трансформація)

        Відновлення

    «Управління»

        Пожвавлення

        Левітація (наприклад, політ Девіда Копперфільда)

        Липкість

    «Порушення законів природи»

        Невразливість

        Проникність

        Збіги

        Аномальні явища …

    «менталізм»

        Уявний контроль

        Розшук, ідентифікація

        Читання думок

        Передача думок

        Пророцтва

        Екстрасенсорика

Класифікація Й. Цмека у переробці А. С. Карташкіна

    Поява

    Зникнення

    Переміщення (у деяких випадках є послідовністю зникнення і появи, частіше після зникнення об’єкт з’являється у несподіваному для глядачів місці)

    Зміна (у тому числі «левітація» і «телекінез»)

    Перетворення (у деяких випадках може розглядатися як варіант зміни)

    Проникнення (проходження одного об’єкта крізь інший)

    Відновлення (класичний варіант «розпилювання»)

    Збіг (деякі з цих ефектів можна класифікувати і як ментальну магію)

    Розбіжність (невдачі глядача при спробі повторити на перший погляд прості дії фокусника)

    Ментальні трюки

Способи створення ілюзій

Ілюзіоніст зазвичай використовує спеціальні технічні пристосування, а також техніку маніпуляції, тобто спритності рук.

Ілюзіоністи демонструють появу і зникнення предметів, людей (принцип чорного кабінету), перетворення одних предметів в інші.

Широко використовується психологічне маніпулювання увагою, її відволікання з допомогою асистентів (наперсточники), зниження уваги глядача шляхом одноманітних рухів, що повторюються. Також використовуються явища, побудовані на обмані зору.

Широке поширення набуло створення ілюзій за допомогою карт. Даний вид ілюзій називається «карткові фокуси».

Карткова магія

Маніпуляції з картами — частина ілюзіонізму, що використовує спритність рук для проведення трюків з гральними картами.

Трюки з картами призначені для демонстрації на близькій відстані. Вони не вимагають дорогого, важкодоступного реквізиту. Істотним є лише впевнене володіння мистецтвом маніпуляції. Багато ілюзіоністів, які пізніше стали відомими, починали з карткових фокусів, причому в десяти-одинадцятирічного віці[1]. Наприклад, Гаррі Гудіні демонстрував їх з десяти років[2]. Відомим картковим ілюзіоністом 20 століття був Ед Марло.

За деякими даними, карти в сучасному вигляді відомі з XIV століття[3]. Однак, як інструмент фокусів вони стали популярними лише наприкінці XVIII століття. З цього моменту було розроблено більше сотні тільки основних прийомів проведення трюків, включаючи методи відволікання уваги глядачів.

Цікаво, що маніпуляції з дрібними предметами на кшталт кульок, чашок або скорлупок (див., наприклад, Гру в наперстки), були відомі і до використання карт. Але, саме останні через універсальність, простоту і видовищність придбали особливу популярність.

Клоун

Клоун, кловн, бла́зень (англ. clown, від лат. colonus — чолов’яга, грубіян) — смішні виконавці, що їх характеризує гротескний вигляд: у кольорових перуках, обличчя вкрито гримом, вдягнені у чужоземний одяг, у незвичайно великому взутті, і т. д., розважають глядачів, кумедні та жартівливі. Клоуни існують в культурах будь-якого часу і місця, тому що вони відповідають деяким потребам, що глибоко вкорінилися, в людській натурі: вони мають право порушувати певні табу, висміювати владу та суспільство, звичаї та повсякденність, і зазвичай все це на межі, а частіше за межею непристойності. У сучасному значенні терміну — цирковий, естрадний чи театральний артист, що використовує прийоми гротеску та буфонади. Споріднені визначення: блазень, гаер, паяц, дурень тощо.

Історичне коріння клоунів

Дурощі, або клоунада, розвинулися від спільної традиції і це дуже важливо, аби зрозуміти, що це скристалізувалося, як єдина традиція з багатьох джерел. Міми в Древній Греції, а в часи середньовіччя блазень — спільна придворна риса в усіх країнах Європи. На довершення цього є багато не європейських клоунських традицій (у тому числі подібні до клоуна фігури в японському театрі кабукі). Таким чином коріння клоунади присутні в усі часи та в кожній культурі.

Саме слово «клоун» виникло на початку 16 століття; спочатку так називався комічний персонаж англійського середньовічного театру, родинний Арлекіну, Полішинелю, Гансвурсту і т. д. Це був грубуватий та невмілий сільський парубок, що служив об’єктом кепкувань міських жителів. Роль Клоуна була насичена грубуватими жартами; у її виконанні традиційно був сильний момент імпровізації. Дуже скоро Клоун проник за кордони комедії; наприклад, Вільям Шекспір часто вводить цей персонаж у свої трагедії (у українських перекладах Блазень; один з найвідоміших шекспірівських героїв Блазень в трагедії Король Лір). До 17 століття Клоун практично зник з драматургії, зберігаючись переважно в епілогах. Його ім’я стало прозивним, і закріпилося за виконавцями ролей буфонів в пантомімах і балаганах.

У сучасному цирковому та естрадному мистецтві клоуни працюють, як правило, парами або групою (стійка традиційна клоунська пара «рудий» та «білий» клоуни). При сольному виступі партнером «рудого» клоуна може виступати шпрехшталмейстер або уніформіст; у естрадній виставі публіка в залі або окремий глядач.

Циркові клоуни мають безліч спеціалізацій (музичні ексцентрики, килимові, акробати, дресирувальники, пантомімісти і т. д.), проте чіткого підрозділу не існує: більшість циркових клоунів, як правило, працюють в самих різних жанрах.

Клоун — одна з найдемократичніших і водночас найскладніших і універсальних спеціалізацій актора. Історія не знає прикладів освоєння жанру клоунади трагічними артистами; проте зворотні приклади не настільки вже й рідкі. Багато видатних клоунів (у тому числі циркових) добивалися значних успіхів в кінематографічних і театральних ролях трагічного репертуару.

Клоунада

Клоунада — цирковий жанр, складається з комічних сценок, виконуваних клоунами, що вносять в них прийоми ексцентрики і буфонади.

Витоки клоунади — в народних фарсах. Традиційна маска білого клоуна взята з італійської комедії дель арте, французького та англійського майданного театрів, рудого клоуна — від народних блазнів і зовні незручного й незграбного уніформіста, що пародіює номери артистів. На конфлікті, що виникає між ошатним і самовпевненим білим клоуном й незграбним, безглуздим рудим клоуном, будується так зване антре, в якому переможцем зазвичай буває рудий.

Маніпуляція (фокуси)

Маніпуляція — різновид ілюзійного жанру, що частково протиставляється ілюзії. Якщо в ілюзії ефект досягається за рахунок спеціальних технічних засобів, то в маніпуляції він є результатом комбінації спритності рук маніпулятора (фокусника) та його ж міміки і жестів, що відволікають увагу спостерігачів.

Еволюція поняття

В старому цирку естрадного ілюзіоніста, що для виконання своїх фокусів використовував силу, спритність, гнучкість пальців і особливо зап’ясть рук називали престидижитатор (фр. Prestidigitateur, від фр. Preste – швидкий і лат. Digitus – палець). Сьогодні цю категорію ілюзіоністів називають маніпуляторами.

Характеристика

Ця категорія ілюзіонізму також називається спритністю рук і вважається однією з найскладніших, оскільки для досягнення такого рівня технічних навичок, які створюють ілюзії, потрібні місяці і навіть роки важких і наполегливих тренувань[1]. Спритність рук включає, з одного боку розвиток пластичності рук, а з іншого – оволодіння певними навичками роботи з предметами. Деякі маніпуляційні трюки не вимагають розвитку пластичності рук, а зводяться лише до вироблення саме досконалих навичок. Найскладніші види маніпуляції (наприклад, сценічна маніпуляція з картами) без досягнення певного рівня пластичності рук виконати неможливо. Найчастіше маніпулятор працює зі звичайними предметами, які не містять жодних технічних секретів, механізмів чи прийомів.

Маніпуляції – надзвичайно складний і трудоємкий різновид ілюзіону. Вони потребують регулярної, тривалої і педантичної роботи над собою, вимагають щоденних кількагодинних занять і практик, що зорієнтовані на розвиток пластики рук.

Види маніпуляцій

У цьому жанрі ілюзіону є чимало різновидів і можливостей, але найпоширенішими об’єктами для маніпулювання є:

    гральні карти,

    монети,

    більярдні кулі,

    наперстки,

    свічки,

    хустки,

    письмові приладдя (ручки).

Фаєр-шоу

Фаєр-шоу (англ. fire show), вогняне шоу — це різновид вуличної вистави із трюками з вогнем та залученням акторської майстерності. Вогняне шоу може виконувати різна кількість виконавців. Артистів театру вогню зазвичай називають «фаєрниками» (від англ. fire), «спінерами» (англ. spin) або просто артистами оригінального жанру. Наразі фаєрники становлять окрему субкультуру зі своїми звичаями, традиціями й мовою (професійним жаргоном).

Історія

Вважається, що вогняне шоу зародилося на узбережжі Тихого океану в Новій Зеландії в племені маорі. Одне з основних знарядь фаєрників — пої, або м’яч на мотузці, — було створене аборигенами як для розважальних, так і для культових цілей. Часто замість камінчика вони використовували м’якший наповнювач, наприклад шерсть або коріння рослин.

Чоловіки-аборигени крутили пої, щоб розвинути силу та спритність, а жінки — заради розваги. У XX столітті артисти бродячих австралійських цирків перейняли пої в новозеландських аборигенів. Відтак, у 1960–1970-х роках вже і в Західній Європі, і в Америці з’явилося вогняне шоу — танці з вогнем під стукіт барабанів і бубнів.

У середині XX століття філософія фаєр-шоу була підхоплена молодіжними субкультурами (особливо хіпі). У кінці XX століття цей вид мистецтва став набувати філософського сенсу поєднання зі стихією. Сучасне вогняне шоу популярне задля розваги гостей на святах. Театри вогню є практично в кожному місті України.

Реквізит

У вогняному шоу артисти використовують багато різноманітного реквізиту. Це предмети обплетені шнуром (керамічним чи кевларовим), які замочують у горючій рідині та підпалюють. Існує певний набір стандартного реквізиту, хоча кожен театр вогню може мати у своєму арсеналі й багато унікального реквізиту, наприклад, вогняні фігури (куби, сфери), інсталяції, костюми та інші конструкції. Реквізит може бути тренувальним (для вдосконалення елементів) та «бойовим» (для вогняного шоу). Перш ніж виконувати трюки з вогнем, необхідно навчитися їх робити з тренувальним реквізитом та детально ознайомитися з правилами техніки безпеки.

    Пої (poi скор. від poitoa — мовою маорі «кулька в мішку на мотузочці») — це пара вантажів чи кульок, прикріплених до шнура або ланцюга. Пої складаються з обплетених кульок (які замочують у горючій речовині), ланцюгів, петель, що надягають на пальці, та іноді вертлюгів.

    Стаф (англ. staff) — це металева трубка, до кожного кінця якої приплетені керамічні чи кевларові ґніти. Існують два типи стафів: спінові (крутіння яких відбувається за допомогою рук) і контактні (стаф рухається по тілу артиста).

    Віяло (англ. fans) — це металева конструкція, що зовні нагадує віяло. Воно складається з круглої ручки й спиць (від 3 до 12) із приплетеними ґнотами. Віяла частіше використовують парами, рідко — по три (для жонглювання).

    Роуп-дарт (англ. ropedart) — це реквізит, який вогняне шоу запозичило з китайського бойового мистецтва — ушу. Це один великий ґніт на довгій мотузці й короткому ланцюгу (ланцюг поєднує мотузку та ґніт).

    Метеор (англ. meteor) — ланцюг із заплетеними кульками на обох кінцях. Розмір залежить від смаків власника.

    Девілстік (англ. devilstick) — зовні нагадує невеликий стаф, яким жонглюють не руками, а спеціальними паличками чи мотузками.

    Кігті, або «вогняні пальці», — металеві прути з ґнітами на кінцях, які за допомогою спеціальних насадок або рукавичок прикріплюються на пальці.

    Дабл стаф (англ. double staff, doubles) — два короткі стафи. Трипл стаф (triple staff) — три стафи. Основні прийоми — жонглювання та крутіння.

    Факели. Два факели можна крутити в руках, а трьома й більше — жонглювати.

    Вогняне дихання (англ. fire breathing) — сукупність трюків, які полягають у випусканні горючої речовини з рота через полум’я факела. У результаті в повітрі утворюється велика вогненна куля. Один із найнебезпечніших для здоров’я видів вогняного мистецтва.

    Вогняна мотузка (англ. skip rope) — це мотузка, яка горить. Можна стрибати через неї поодинці, крутити нею, можна зробити мотузку такою довгою, щоб дві людини тримали й крутили, а третя (або більше) — стрибала, здійснюючи різні акробатичні трюки.

    Обруч (англ. hoop) — алюмінієвий або пластиковий обруч з 5–8 ґнотами. Можна крутити на тілі, на руках і підкидати в повітря. Якщо обручі не важкі, можна крутити кілька одночасно.