Дириге́нт(від лат. dirigio — направляю, керую) — людина, яка керує підготовкою твору до виконання (проводить репетиції) та керує виконанням твору (диригує) оркестром, хором, ансамблем, зокрема оперної чи балетної трупи і т. д. Крім ритму, диригент передає оркестру динамічні ефекти (посилення й ослаблення звуку), прискорення, уповільнення і зупинки руху, а також показує, коли якому інструменту вступати. Він забезпечує ансамблю стрункість і технічну довершеність виконання. Його завданням є відтворити за допомогою керованого ним колективу виконавців свої художні наміри, своє розуміння твору

ДИРИГЕ́НТСЬКЕ МИСТЕ́ЦТВО

Диригування – керування музичним колективом (ансамблем, хором, оркестром, оперною виставою) у процесі розучування і публічного виконання музичного твору. Мистецтво диригування – одне з найскладніших видів муз. виконавства. Оскільки велика кількість виконавців повинна підпорядкувати індивід. розуміння твору спільній ідеї, реал. арт.-виконавцем стає диригент. Він здійснює керування колективом і забезпечує єдність виконання за допомогою відповід. системи жестів рук. Так, початку звучання муз. твору передує зосередження виконавців, яке здійснюють підняттям обох рук. Потім іде рух правої або обох рук догори, який називають замахом, або ауфтактом, у ньому зосереджена осн. енергетика майбутнього звучання: темп, динаміка, штрих і характер. Актив. рух руки вниз, миттєва зупинка, – т. зв. крапка – є початком звучання. Керування звучанням здійснюють за допомогою конкрет. схем, кожна з яких відповідає тактовому розміру твору. Так, дводольний такт диригують схемою на 2 – перша сильна доля актив. рухом руки вниз, друга слаба доля рухом вгору. Тридольний такт диригують на 3, чотиридольний – на 4 тощо. Залежно від темпу, характеру твору, динаміки та штрихів ці схеми можуть бути більш заокругленими і мати різну амплітуду. Важливим жестом у диригуванні є закінчення звучання, т. зв. зняття звука, яке, як і початок звучання, готується затактом і «крапкою» в жесті припиняє звучання. Тех. частину диригування, або тактування, переважно виконує права рука, яка і тримає диригент. паличку, тоді як ліва рука займається фразуванням, зміною динаміки, акцентами та ін. виражал. засобами. Вона також показує вступ групам і окремим інструментам в оркестрі, а в опері – співакам. Іноді права та ліва руки можуть дублюватися і мінятися функціями. Сучас. диригент повинен мати широкі знання з муз. літ-ри, теорії та історії музики, методики роботи з оркестром, хором, можливостей людського голосу, хор. звучання, тех. і муз. можливостей інструментів симф. оркестру, відмінний слух, добру муз. пам’ять, відчуття форми, стилю, ритму та драматургії твору. Він має бути психологом, педагогом і організатором. Оскільки диригування є специфіч. видом виконавства, яке здійснюється не безпосередньо, а через ін. виконавців, то важливу роль відіграють погляд, міміка та постава (поза) диригента, а вирішал. значення має його здатність впливати на виконавців, тобто диригент. воля. Закономірно, що в процесі розвитку Д. м. сформувалися два типи диригентів: диригент-диктатор, який беззастережно всіх і все підкорює своїй волі, та диригент-ліберал, який прагне свій задум донести до свідомості виконавців. Своїм корінням диригування сягає часів Ассирії, Давнього Єгипту, антич. Греції. В трагедіях Есхіла, Софокла та Еврипіда в хорі, який грав роль коментатора, корифей відбивав темп співу чи танцю ногами у взутті з металевими підошвами об кам’яну підлогу амфітеатру.