Це художньо-образна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною чи знаково-символічною (евокативною) метою окрім або замість самої денотації. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. Поезія є мовним мистецтвом, яке передбачає максимальне використання мовних засобів, а також творення нових поетичних образів, тобто нових семантичних зв’язків між мовними одиницями шляхом метафоризації чи метонімізації тексту.

Термін вживається у багатьох значеннях. Поезія зазвичай протиставляється прозі. Часто поезія поєднується з іншими видами мистецтва, тоді виникають проміжні жанри на кшталт поетичного епосу, поетичної драми, поезії в прозі.

1999 року ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО встановлено Всесвітній день поезії, який відзначається щороку (починаючи з 2000) 21 березня.

Багатозначність терміна

Розмежування словесної творчості на прозову й поетичну запропонував Аристотель. Він протиставляв простий і метризований різновиди письма. У поетиках Давнього Риму це розмежування було поглиблене: віршова мова (лат. versa oratio) протиставлялася простій мові (лат. prosa oratio). До віршової мови зараховували епос, лірику і драму. До простої — оповідну, ораторську мову та філософську прозу.

Термін поезія позначає насамперед мистецтво слова (включаючи й фольклор), виповнене енергією «аристократизму духу», або, як пише Ліна Костенко:

Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

У вужчому розумінні поезія — ритмічно організоване мовлення, що постало на основі конкретно-історичної версифікаційної системи і є відмінним від прози.

Подеколи цим поняттям означають віршовані твори певного автора, нації чи епохи.

Вживається воно і в переносному значенні як чарівність, привабливість. Так можна вести мову про «поезію певного моменту», про «поетичну натуру», «поетичний фільм», маючи на увазі, що явище чи предмет, названий поетичним, виходить за рамки буденності й чинить певний вплив, що нагадує вплив поетичного тексту.

У певних контекстах поезія може виступати синонімом загалом всієї художньої літератури.

За Юрієм Ковалівим смислове навантаження терміна поезія конкретніше, видове у порівнянні з родовим терміном «лірика». Вони дуже близькі між собою, але не тотожні. В історії письменства траплялося, коли літературні роди — епос, драма, а не тільки лірика — містили в собі як віршовані, так і прозові твори. Так, епос на ранніх етапах розвитку літератури найчастіше був віршованим (античні епопеї, середньовічні пісні про героїчні подвиги, києво-руські билини, українські думи та ін.), так само драматичні твори Вільяма Шекспіра, Лесі Українки, Івана Кочерги та ін. мали іноді віршовану форму.

Особливість поетичної мови

На думку літературознавця Юрія Коваліва, поезія зазвичай спирається на ірраціональність світосприйняття, відрізняючись таким чином від логічних структур, потребує певної недомовленості (пор. Герметизм (поезія)). Проте надмір недомовленості, на думку Едгара По (Філософія творчості), може завдати поезії шкоди. Натомість для прози характерний виразний логічний компонент, що посилює раціональність прозового наративу й орієнтується здебільшого на прояснену однозначність вислову. Поетична мова схильна до мальовничості, колористики, наближаючись у цьому до малярства. Найближчим мистецтвом до поезії вважається музика. Сама метрика була спершу складовою музичної теорії й не належала до поетики, тоді як зараз деякі терміни з теорії музики й поезії є спільними.

Поезія проявляє свою мистецьку автономію, витворюючи «другу реальність», пов’язану з довколишнім світом багатьма асоціативними каналами. Тому спроби одностороннього узалежнення її від зовнішньої дійсності, перетворення на засіб маніпулювання позаестетичних систем (політики, ідеології, релігії тощо) призводять до дискредитації сутності цього мистецтва. Оперта, як правило, на ірраціональні принципи світобачення, поезія відмінна від логічних структур. Цим вона різниться від прози з її виразним логічним компонентом, котрий посилює частку раціональних ознак у романі чи повісті.

Історія поезії

На думку фахівців, поезія як форма мистецтва передувала писемності. Найбільш раннім поетичним текстом, що зберігся до сьогодні, є «Епос про Гільгамеша», або поема «Про того, хто все бачив» (Ša nagba imuru). Поема створена у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері. Найдавніші поетичні тексти часто походили або з народно-пісенної традиції, такими були, наприклад, китайські пісні Ші цзін, упорядковані в XI—VI ст. до н. е., або з усної епічної традиції, до якої належать давньоіндійські Веди (II—I тис. до н. е.), авестійські Гати та Гомерівський епос (Іліада, Одісея). Ранні епоси складалися в поетичній формі з метою їхнього кращого запам’ятовування та усної передачі. Поетичні тексти належать до найдавніших епіграфічних пам’яток, що дійшли до нас у формі фрагментів, викарбуваних на камені. Шумерські пам’ятки, написані клинописом, збереглися на глиняних табличках, пізніші версії були написані на папірусі. Серед ранніх поетичних текстів слід ще згадати давньоєгипетські гімни та любовну лірику, а також корпус старозавітних текстів.

Ритміко-інтонаційні особливості звукової артикуляції вважають джерелом як мовлення, так і співу. У фольклорі синкретизм вокалу й мовлення призвів до створення віршованих форм, які спершу завжди виконувалися в музичному супроводі. Такою була творчість аедів, бардів, трубадурів, труверів, акинів, кобзарів, що були водночас поетами й музикантами. В Античній літературі розрізняли

дифірамбічний, рапсодичний та анакреонтичний різновиди поезії. Вважається, що у французькій середньовічній повісті Окасен і Ніколет прозові фрагменти оповідалися, а віршовані співалися. Подібне розмежування поетичного й прозового відбулося і в католицькій літургії, натомість православна літургія досі зберігає свій пісенний характер. Розмежування вірша й музики було започатковане в античну епоху й остаточно визнане в XIV столітті. Поетичні тексти вперше набули цілковитої автономії в таких європейських авторів, як Данте Аліґ’єрі, Франческо Петрарка, Торквато Тассо, П’єр де Ронсар.

Елементи поезії

Версифікація — система організації поетичного мовлення.

Метрика — система віршованих розмірів.

Строфіка — внутрішня структура строфи як ритмічно-інтонаційної цілості.

Акцентуація — система наголошення в поетичному тексті.

Інтонація — сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів поетичної мови.

Діяльність елементарних поетичних форм ширше простого пожвавлення наочності слова: відновлюючи його значення, думка вносить в нього новий зміст; алегоричний елемент ускладнює його, і воно робиться не тільки відображенням, а й знаряддям руху думки. Цього значення абсолютно не мають «фігури» мови, вся роль яких полягає в тому, що вони надають мові виразності. “Образ, — визначає Рудольф Готшалль, — випливає з інтуїції поета, фігура — з його пафосу; це — схема, в яку вкладається готова думка “.

Основні жанри

    Акровірш — вірш, в якому перші літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, утворюють слово або речення, найчастіше — ім’я того, кому присвячується акровірш.

    Альба — поетичний жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня.

    Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом.

    Верлібр — вільний вірш, неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр),

    Дума — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліричного епосу (проміжне положення між епосом і поезією).

    Елегія — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.

    Епіграма — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом).

    Газель — ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо

    Хайку — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5–7–5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.

    Гімн як жанрова форма поезії еволюціонував з культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества

    Ідилія — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя.

    Канцона — одна з форм середньовічної лірики, що походить від кансони трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов’язана з культом дами.

    Мадригал — світський літературний та музично-поетичний пісенний жанр епохи Відродження.

    Ода — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.

    Пастурель — різновид кансони, пісня-оповідь про зустріч ліричного героя (як правило, лицаря) з пастушкою (pastoure).

    Пісня — усамостійнений ліричний жанр, що походить від пісні, як музичного жанру

    Поема — як правило великий за обсягом ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

    Романс — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

    Рондо — назва ліричного жанру зі строгою строфічною організацією, який виник у середньовічній французькій поезії.

    Рубаї — чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими).

    Серенада — лірична вітальна пісня, поширена в Італії та Іспанії.

    Сірвента — один з найважливіших жанрів поезії трубадурів XII—XIII ст. Формою нагадувала любовну кансону.

    Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед тощо.

    Станси

    Танка — п’ятивірш, що складається із чергування п’яти- та семискладових рядків (5—7—5—7—7). Заключні, завершальні рядки танка називаються аґеку.

    Тріолет — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.

    Шарада — різновид версифікаційної гри, котрий полягає у відгадуванні закодованих слів чи виразів, сприяючи розвитку інтелекту та активізації мовного поля під незвичним, асоціативним кутом зору.

Форми

    Наративна поезія  — віршований твір, який зображує історично-культурні події чи думки автора поетичного твору, що до історичної чи політичної події. Простими словами кажучи, це вірш, який розповідає історію. Може бути короткими або довгими , простим або складним.

Для більш повного розуміння пропоную розглянути три базові поняття наратології в поезії, що інколи означуються спільним поняттям «розповідь»:

1) власне «розповідь» — розповідне висловлювання усного чи письмового дискурсу, що викладає якусь подію чи ряд подій; йдеться, в сутності, про розповідний текст, наратив;

2) «історія» — послідовність подій, реальних чи вигаданих, що складають об’єкт дискурсу; це дії і ситуації, узяті самі по собі, безвідносно до того мовного засобу, що доводить їх до нашого відома;

3) «нарація» — самий акт розповідування. Отож існує джерело мовлення, що оформляє історію в розповідний дискурс.

Проте у чистому вигляді наративна поезія стоїть в опозиції до дискурсу. Якщо, приміром, у тексті не йдеться про жодні події, то дискурс такого тексту ми не називатимемо розповідним. Якщо ж події тексту постають перед нами ніби ніким не вимовлені, то таку поетичну розповідь про події ми не називатимемо дискурсом. Дискурс залежить від багатьох чинників, як — от: суб’єкт мовлення, ситуація мовлення, час та ін. Розповідь же — самостійна. Для зрозуміння дискурсу нам потрібно постійно звертатися до ситуації, в якій він був висловлений, запитуючи себе: «хто говорить?», «де?», «коли?». Адже в дискурсі є мовець, що, помістившись всередині мовного акту, фіксує на собі найважливіші значення. В розповіді ж, навпаки, ніхто не говорить.

Щоправда, ні розповідь, ні дискурс практично не зустрічаються в чистому вигляді. Адже в розповіді завжди є частка дискурсивності, а в дискурсі по-різному реагують на взаємне змішування. Додавання розповідних елементів у дискурс ще недостатньо для того, щоб він набув свободи, а додавання дискурсивних елементів до розповіді обтяжує її чужорідним утворенням: дискурс може розповідати, не перестаючи бути дискурсом, а розповідь не може «дискурсувати», не виходячи за власні межі. В історії романного слова взаємини розповіді і дискурсу ніколи не були вирішені остаточно. Так, історію української проезії можна розглядати як зміну дискурсивних та розповідних тенденцій.

Приклади українських письменників наративної поезії:

Тарас Шевченко

Микола Хвильовий

Іван Франко

Марко Вовчок

Михайличенко Гнат Васильович

Куліш Пантелеймон Олександрович

Ліна Костенко

Емма Андієвська

Барка Василь Костянтинович

    Епічна поезія — віршовані твори, що оповідають про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Джерело її сюжету — народний віршований переказ з ідеалізованими образами й узагальненнями (Приклади: «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

    Драматична поезія – один з основних жанрів літератури, з серйозним сюжетом, але без трагічного результату; також драматична поезія – одна з форм поезії. У переносному сенсі драматична поезі – це віршований твір, який розповідає про тяжкі події, переживання, фізичні чи моральні страждання.

Яскравим прикладом драматичної поезії був Ві́льям Шекспі́р

    Сатирична поезія — віршована гостра критика з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов’язковими принципами чи встановленими ідеалами.

Українська сатирична поезія

В Україні сатирична поезія відома з найдавніших часів у народній творчості. У літературі розвинулася з XVI—XVII століття.

Гостро сатиричний характер мала поема Тараса Шевченка «Сон», як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку…», «Во Юдеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул».

Із літературної творчості другої половини XIX століття до сатири можна зарахувати видатного сатирика Івана Франко (поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд»).

    Лірична поезія – один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, де через естетичні та етичні душевно-духов­ні переживання осмислюється сутність буття, витворюється новий образ дійсності. Важливе значення у Л. надано єдності форми і змісту, мелодійності фрази, усім виражал. худож. засобам (тропам), які творять довірливо-емоц., сповідал.-інтимну атмосферу – ліризм. Терміном «Л.» найчастіше маркують вірш або збірку (добірку) віршов. творів, переважно невеликих за обсягом (5–7 строф), але ємних за полісемант. звучанням, огранених формозмістом у лірич. жанрах, що можуть стати піснею: балада, гімн, дума, елегія, етюд, ідилія, романс, сонет, духовні вірші, епістола, газель тощо. За характером змісту Л. поділяють на громадян., пейзажну, інтимну (любовну, про кохання), філос., рев., духовну (реліг.) та ін. Ліризм (задушевність, меланхолійність, мелодійність) вважають однією з генет. ознак укр. ментальності, що позначається на всій нац. культурі: як фольклор., так і авторизов. штибу з її пра­гненням до «аристократизму духу», осягнення найвищих ідеалів гармонії, істини, перейнятих конкрет. і глобал. духом часу та панів. у культурно-інформ. просторі певного етніч. середовища стильовими ознаками, естет. мо­­дами. Але оскільки психофіз. переживання і думки, явлені у Л., не завжди ототожнюють із внутр. станом, світоглядом автора лірич. твору, який інколи не відомий чи колективний, існує умовне літературозн. поняття «другого лірич. Я» – лірич. ге­­роя, охудожненого душев. двій­­ника автора, на підставі чого складається об’ємне, об’єктив­не уяв­­лення про життєтворчість та тек­­стотворчість, твор. чин автора-лірика, який концентрує в собі естет. досвід свого покоління, нації, людства. Л. інколи трактують як синонім терміна «поезія», хоча ліризм як стильова ознака (емоційність, пафосність, кордоцентричність, схвильованість) естет. сприйняття і відображення дійсності, притаманний і проз. творам М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського та ін., драматургії Лесі Українки («Лісова пісня»), елементно присутній у нарисах, есеях, щоденниках, мемуарах тощо, спричинюючи появу синкрет. жанрів. Це поет. проза, ліро-епос, що виник у добу романтизму (серед характер. репрезентантів – Дж. Байрон, О. Пуш­­кін, А. Міцкевич, Т. Шевченко) і в якому органічно поєднані зоб­ражал.-виражал. засоби Л. та епосу, внаслідок чого виникли та еволюціонували нові творчі змістоформи (поема, вірш у про­­зі, байка, роман у віршах та ін.), в яких виразно помітні ознаки сюжет. Л., розповідні ритми, лірич. герой (поеми «Червона зима» і «Мазепа» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, твори Є. Маланюка, поеми М. Рильського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). У контексті поняття «Л.» існують терміни: «лірич. адресат» (людина чи група людей, яким твір адресовано), «лірич. відступ» (висловлювання автором міркувань із приводу композиції, сюжет. ліній твору, вчинків героїв, істор. подій, певних суспільно-політ. явищ, асоційов. зі змістом твору), «лірич. портрет» (жанр, в якому автор показує зовн. характерні риси гол. лірич. героя чи ін. типажів твору), «лірич. суб’єкт» (синонім лірич. героя, уявна особа лірич. твору, через яку автор виражає свої думки, враження, конструюючи нову, альтернативну поет. реальність). До найдавніших зразків Л. належать лірико-драм. поема «Пісня над піснями» (прибл. серед. 5 ст. до н. е.), авторство якої приписують царю давньої держави Ізраїль Соломону, «Давидові псалми» (прибл. 1000 р. до н. е.), які стали основою християн. (старозаповіт. біб­лійної) поезії і перекладені багатьма мовами світу. Активно розвивалася Л. в антич., середньовіч. періоди заг.-світ. історії, період Відродження (16–18 ст.), 19 ст. і до нашого часу. В давньогрец. період Л. також співали під акомпанемент флейти або струн. гітари. Грец. Л. розвинулася з нар. пісні та досягла жанр. розмаїття, створивши оду, елегію, буколічну поему, любовну пісню тощо. Тут існувало кілька лірич. шкіл: лесбій. (еолій.) школа, представниками якої був поет Алкей – автор хорових політ. пісень, гімнів богам, пісень, присвяч. вину і коханню, та відома Сафо; дорій. школа хоровод. пісні, пов’язаної з богослужб. обрядами, представниками якої були творець хорової політ. пісні поет Алкман, перший автор буколіч. пастушої пісні поет Стесіхор; іоній. школа, репрезентант якої ерот. лірик Анакреон досяг найвищої досконалості у 6 ст. до н. е. Ін. поети (напр., Піндар поєднував вплив дорій. та еолій. шкіл) у своїх піснях (епінікіях) прославляли переможців спорт. змагань священ. ігор, творили гімни богам, дифірамби, танц. (танкові), мімічні пісні, застіл. і хвалебні оди, дівочі хороводні пісні тощо. В остан., олександрій. період грец. літ-ри найвизначнішим ліриком був Каллімах (3 ст. до н. е.). Виразником відродж. у Сицилії у 3 ст. пастушої поезії, автором ліро-епіч. п’єс став Фео­кріт. Лат. лірична поезія також має фольклорне походження, наслідувала грец. зразки і належала загалом до реліг. Л., досягши найвищого розвитку в творчості поетів 1 ст. до н. е. Овідія (жанр любов. елегії, яскраво виражений в його «Amores»), Тібулла (творця лат. ерот. елегії), Катулла, Горація, який у своїх етюдах наслідував Архілоха, Проперція (автор міфол. елегій), Верґілія, чиї «Буколіки» складаються з корот. віршів, які в Римі називали еклогами. Лірич. характер має і відома поема Лу­­креція «De rerum natura» («Природа речей», 1645). Середньовічна Л. глибоко пов’язана з християнством, осн. лірич. жанром якого були гімни, секвенції (особл. віршов. форма, що належала до нар. латини), які співали під час богослужінь. Подібні твори складали й англосакси, поширюючи також переклади псалмів лат. та староангл. мовами. У 9 ст. починається відродження світсь­кої Л.: епіграми, балади, ранкові пісні, обряд. весняні пісні, пастуші пісні, «лірико-епічні пісні за прядкою», жін. танкові пісні тощо. Особл. характеру в цей час набула франц. лірична поезія в Провансі як наслідок появи тут при дворах феодалів профес. співців – трубадурів, які оспівували доблесті своїх багатих покровителів, жін. красу, творили політ. пісні, пісні про хрестові походи тощо. Тут розвинулися такі напівнар. жанри, як романс і пастораль. Модна у той час поезія трубадурів витіснила нар. нім. Л. наприкінці 12 ст., а Л. мінезинґерів (нім. лицар. поетів-спі­ваків 12–15 ст.), що мала спіл. риси з араб. Л. (зб. пісень «Хамасу», «Кітаб аль-Агхані», творчість поета-лірика Аль-Мутанаб­­бі) із середовища лицарів перейшла в міщан. середовище, отримавши назву мейстерзанґ. Найвизначніший персид. містич. лірик і священик 14 ст. Хафіз оспівував кохання і вино. У добу Відродження європ. Л. розвивалася в Італії в 14 ст., її творили італ. трубадури, поети сицилій. школи, які виробили ліричні форми: канцон і сонет, одночасно з якими в серед. Італії існувала духовна Л. laude, представники філос. лірич. школи флорентій. поетів, які платоніч. коханню надавали високого морал.-алегор. сенсу (канцони і сонети Данте, Ф. Петрарки). Водночас тут існували і більш онароднені форми лірич. поезії. Міжнар. розголосу набула у Франції 14 ст. трувер. Л., поезія мандрів. європ. кліриків та студентів – вагантів, набули поширення балади, як сонети у цей час в Італії. Світ. слави досяг франц. поет 15 ст. Франсуа Війон. У 16–18 ст. європ. Л. увійшла в нову фазу розвитку, наповнивши середньовічну форму (сонетізм), духом ідей гуманізму і Реформації, характер. прикладом чого стала творчість Марґарити Наваррської, франц. балади, реліг. нім. Л., оновлена М. Лютером форма нар. пісні, творчість П. Бембо в Італії, англ. обряд. та побут. пісенна Л. та ліро-епос про Робін Ґуда. Тоді ж зроблено спроби воскрешати, оновлювати зразки антич. Л.: оди, епіграми, елегії, анакреонтична Л., сатира, т. зв. псевдокласичні напрями.

    Поезія прозою — короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, вірш у прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо.

    Спекулятивна поезія або фантастична поезія — поетичні роздуми, в яких істина відкривається не внаслідок досвіду, а шляхом роздумів та фантазування. Це найбільш непередбачуваний вид поезії, в якому часто виникають спірні питання, на які складно відповісти. Спекулятивний вид поезії виходить за будь-які описи і охоплює все, що можливо.

У 1981 році Ендрю Джорон (Andrew Joron) писав, що за останнє десятиліття в США «вдалося створити традицію, яка закріпила і визначила жанр» науково-фантастичної поезії[1]

Основні напрямки

    Фентезі — вірші про нереальне та неможливе.

    Горор — вірші-жахи.

    Утопія — вірші про не здіййсненні мрії та наміри.

    Містика — вірші про потустороннє та невивчене.

    Фантастична апокаліптика та постапокаліптика — вірші з релігійно-фантастичним змістом, що далекі до змісту та ідей Біблії.

    Ліро-епічна поезія — один із різновидів поеми, в якій порушуються важливі проблеми минулого, сучасного і майбутнього. Поема розгортається на основі певних подій, має сюжет і чітко виражені характеристики. Більшість літературознавців розглядає її як власне епопею, якій найбільш чітко, на їх думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну.