Худо́жня літерату́ра, також кра́сне письме́нство — складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва слова, який описує дійсність художніми образами.
Жанри художньої літератури
Художня література є вираженням художньої (естетичної) форми і види суспільної свідомості в мистецтві слова. Від інших типів літератури художня література відрізняється більшою роллю художнього образу як засобу створення літературно-художніх творів.
Художній образ – складна категорія естетики: “результат і ідеальна форма відображення предметів і явищ матеріального світу в свідомості людини”, “спосіб і форма освоєння дійсності в мистецтві, які характеризуються нероздільним єдністю чуттєвих і смислових моментів”.
Твори художньої літератури побудовані на словесному (вербальному) матеріалі, як і будь-які інші текстові (літературні) документи. Але їх специфіка настільки велика, що багато хто не тільки рядові читачі, а й науковці не бачать спільних рис художньої літератури та інших текстових документів, взагалі не вважають за можливе називати твори художньої літератури документами. На такий підхід, безумовно, вплинули застарілі, недокументоведческіе уявлення про те, що таке документ. Якщо не вкладати в поняття “документ” і “література” ніяких оціночних моментів, а керуватися тільки сформульованими вище дефініціями, то поняття “художня література”, “твір художньої літератури”, “літературно-художній документ” можна вважати рівнозначними.
Літературний твір в об’ектівірованной формі, зафіксоване на матеріальному носії, – це документ. Якщо цей твір належить до типу художньої літератури, то даний документ – літературно-художній. Документознавство не може залишити без уваги такий важливий і великий клас документів, як художня література, незважаючи на те, що вивчення художньої літератури (не тільки її історії, а й теорії) присвячена особлива наукова дисципліна – літературознавство.
Отже, літературно-художні документи – це вербальні (текстові) документи, які є результатом літературно-художньої творчості, що виражають естетичну форму суспільної свідомості і формують її, що відображають дійсність у художніх образах, а також естетичні, моральні, філософські, соціальні цінності суспільства, світогляд і естетичні ідеали певних соціальних груп, націй, епох. Зміст творів художньої літератури сприймається людиною на рівні почуттів, впливає на емоційний стан людини.
Специфічною для літературно-художніх документів є естетична функція, тобто відображення світу в художніх образах, оцінка навколишньої дійсності з точки зору естетичного ідеалу, формування і поширення художніх цінностей. Серед образотворчих засобів художньої літератури можна відзначити такі специфічні риси, як наявність вимислу, художнього узагальнення і типізації явищ дійсності, яскраво виражений суб’єктивний стиль викладу тексту. Автор твору художньої літератури – це художник, який не тільки наслідує певним зразкам, а й створює нові форми. Враження від дійсності він пропускає через власне індивідуальне свідомість, через своє серце і душу, що і надає творам художньої літератури неповторні риси і особливості.
Поняття “жанр” вживається в різних видах мистецтва то в значенні роду, то виду, то підвиду художніх творів1. Жанри можуть відрізнятися по предмету відпрацьовано-Ясенів, пізнавальної ємності твори, ідейно-психологічної оціночної позиції художника, способу побудови художнього образу та іншими ознаками.
Художня література – це величезна динамічна система літературних пологів (епос, лірика, драма), прозових і віршованих форм (проза і поезія), мовних засобів. Поняття “жанр художньої літератури” визначається на підставі належності твору до певного літературного роду, обсягу твору і способу побудови художнього образу. Причому жанрами називають як великі підрозділи художньої літератури, тобто те ж саме, що пологи: епічний, ліричний, драматичний жанри; так і їх розподіл на різновиди творів: епічний – на героїчну поему, роман, розповідь; ліричний – на оду, елегію, вірш, пісню; драматичний – на трагедію, комедію, драму. Наступні, ще більш детальні поділу, переважно за особливостями тематики, теж називають жанрами. Наприклад, розрізняють такі жанри роману, як побутовий роман, психологічний роман і т. П. Існуючі жанри постійно розвиваються, доповнюються новими варіантами.
Незважаючи на таку невизначеність і мобільність, поняття “жанр” трактується як історично склалося внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва; як тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту.
Для практичних цілей аналізу і вивчення літературно-художніх документів в документознавства можна запропонувати таке їх розподіл на жанри:
– Прозові твори (оповідання, нарис, повість, новела,
роман);
– Поетичні твори (вірш, байка, поема);
– Драматичні твори (п’єса, сценарій);
– Фольклорні твори (казка, загадка, прислів’я, приказка, пісня і т. П.).
Образність, характерна для творів художньої літератури, легко проникає в твори інших типів літератури, створюючи прикордонні жанри: художньо-публіцистичні (нарис, есе і т. П.), Науково-художні або науково-пізнавальні (художня біографія науковця або опис процесу наукового відкриття), мемуарні. Частково художня література перетинається з розважальною (анекдоти, жарти, тости і т. П.).
Образність протилежна логіці як способу світосприйняття та відображення дійсності в науково-дослідній літературі і інших типах літератури, які є втіленням наукової свідомості. Однак логічність поступається образності в рекламній літературі.
Звернемо особливу увагу на поняття “документальна література”. Воно трактується як “нариси, рідше твори інших жанрів, змістом яких є реальні і характерні явища, події, особи. Документальна література, як правило, включає публіцистичну оцінку автора. Багато творів документальної літератури мають художнє значення”1. Згідно з цією характеристикою твору так званої “документальної літератури” повинні були б ставитися одночасно до художньої та публіцистичної літератури. Виходячи зі змісту таких творів і з огляду на різні значення поняття “документ”, можна назвати цей проміжний тип літератури документально-художньої, або художньо-документальної, маючи на увазі значення Документа V, тобто документа як історичного джерела, наближеного до тих подій, які вивчаються істориком.
Документально-художня література має такі різновиди:
1) література, заснована на зображенні реальних подій або людей (так звана “література факту”);
2) література, заснована на вивченні історичних документів, їх використання в тексті художнього твору. Різновидом (одним з жанрів) документально-художественного літератури є науково-художній твір, в основу якого покладено науковий факт.
Жанри публіцистичної літератури
Публіцистична література (публіцистика) з точки зору структури суспільної свідомості відповідає рівню (сфері) ідеології. Це означає, що в публіцистичній літературі висвітлюються актуальні питання сучасної суспільно-політичного життя, ставляться завдання формування громадської думки з тих чи інших питань. Тип публіцистичної літератури за галузевою ознакою найбільше властивий суспільствознавчої (або суспільно-політичної) літературі, тому що публіцисти виступають саме з актуальних проблем суспільного життя. Але такі проблеми можуть виникати і в науці, і в виробництві, і в культурному житті і т. П. Отже, публіцистика може стосуватися різних тем і різних галузей народного господарства, тому не може бути визначена як література, що стосується однієї галузі, але як тип літератури, характерний для будь-якої галузі знання.
Публіцистична література виникає і розвивається, головним чином, у вигляді публікацій в періодичних виданнях: газетах і журналах, переважно суспільно-політичного змісту, але може бути присутнім і в наукових, виробничих, науково-популярних періодичних виданнях. Іноді публіцистичні твори після опублікування в періодичних виданнях перевидаються в неперіодичних збірниках або в зібраннях творів їх авторів. Деякі публіцистичні твори з самого початку створюються і орієнтуються на існування у вигляді неперіодичних видань.
Для публіцистичної літератури характерна наявність в їх утриманні таких складових, як:
– Фактичний, конкретний матеріал, що відображає соціальні та психологічні аспекти суспільного буття;
– Публіцистичний аналіз і синтез, узагальнення фактичного матеріалу;
– Висновки і пропозиції щодо подальшого вирішення проблеми;
– Постановка нових проблем.
Зображальні засоби публіцистики включають як логіку, характерну для наукового знання, так і образність, притаманну художньому свідомості, а також елементи емоційного ставлення до фактів або явищ. Мова публіцистичної літератури, як правило, логічний, образний, яскравий і дохідливий.
Побудова публіцистичних творів може бути різним: відповідно до послідовності подій; від окремих фактів до їх інтерпретації та узагальнень; від загальних положень – до аналізу окремих фактів.
Авторами публіцистичних творів є, як правило, журналісти, це – їх професійний обов’язок. “Професія журналіста приваблює можливістю впливати на формування суспільної свідомості, громадської думки. … Працівник мас медіа, інформуючи читачів про події в регіоні і в світі, висловлюючи свою думку про них, втягує в поле свого впливу аудиторію, запліднює її своїм баченням дійсності і її проблем. чи не письменник, а журналіст претендує сьогодні на роль “володаря умів”, його ім’я найчастіше зустрічається пересічному громадянинові під репортажами, коментарями, аналітичними статтями або нарисами; саме журналіст відіграє сьогодні роль політичного центру, до якого тягнеться за авторитетним словом політично активна аудиторія “, – так представляє професію журналіста Ігор Леонідович Михайлин.
Жанри публіцистичної літератури відносяться до аналітичних жанрів журналістики. “Аналітичні жанри відрізняються глибокої, детальної опрацюванням причинно-наслідкових зв’язків, оціночних відносин предмета, грунтовністю аргументації і т. Д. Предметним підставою таких жанрів виступають соціальні ситуації, проблеми, конфлікти. У сферу дослідження дійсності залучені методи узагальнення, аналізу, синтезу. Основна вимога до аналітичних жанрів – виваженість фактів, доказовість висновків і чітка авторська позиція “1. Деякі автори виділяють серед аналітичних жанрів художньо-публіцистичні і розглядають їх окремо2.
Перелік жанрів публіцистичної літератури не устоявся. Різні автори називають різну їх кількість і дають характеристику окремих жанрах. Зробимо узагальнення на підставі цих характеристик.
Кореспонденція – Це аналіз фактів, пов’язаних єдністю теми, і їх коментар. Кореспонденція повідомляє про подію, що носить, як правило, конфліктний характер. Аналіз ситуації передбачає бесіду з людьми, зіставлення їх думок, знайомство з документами і формулювання висновків на основі аналізу.
Публіцистична стаття – “Це жанр, що відображає дійсність у її сутнісних проявах”. Стаття представляє окрему ситуацію як частина ширшого явища, простежує її зв’язок з соціальними проблемами. Факти використовуються для того, щоб поставити важливу та актуальну суспільну проблему, проаналізувати тенденції суспільного розвитку. Розрізняють такі види публіцистичних статей: передова, фонова, редакційна (вступна), теоретико-популяризаторська, проблемно-постановочна, теоретична, критична, публіцистичний коментар.
Рецензія трактується як “один з основних жанрів критики, що містить оцінку, аналіз та інтерпретацію, визначення сильних сторін і вад, зауваження і пропозиції щодо поліпшення літературного, художнього або наукового твору “
Зауважимо, що рецензія може розглядатися і як жанр науково-інформаційної літератури, якщо в ній переважає спрямованість на інформування про факт видання певного документа.
Коментар – “Роз’яснюють або критичні міркування або тлумачення певних подій і фактів громадській, науковій, культурній життя. Коментар пояснює зміст певної події, політичного або історичного документа, незрозумілі місця літературного чи публіцистичного твору”.
Інтерв’ю, бесіда – Публікація в вигляді питань і відповідей. Інтерв’ю може бути жанром не публіцистичного, а масово-інформаційної літератури, якщо воно обмежується короткими, некомментірованние питаннями і відповідями. Аналітичне інтерв’ю передбачає активну роль журналіста, що примушує співрозмовника виявити причини і наслідки певного явища, дати йому оцінку, сформулювати прогноз розвитку, привести необхідні аргументи.
Огляд – “Аналітичний жанр, який знайомить читачів з найважливішими подіями життя країни, області, міста, підприємства за певний період (тиждень, місяць)”3. Завдання оглядача – не тільки спостерігати, а й осмислювати події суспільного життя. Оглядач повинен порушувати інтерес аудиторії, відстоювати передові погляди, виявляти в явищах їх сутність, прогнозувати хід суспільного розвитку, сприяти практичному вирішенню проблем4. За тематикою розрізняють огляду: економічне, комерційне, наукове, внутрішнє, зовнішньополітичне, міжнародне, іноземне, кіноогляду, телевізійне огляд, радіообозреніе, книжковий огляд, журнальне огляд, газетне огляд, спортивне огляд, огляд листів.
Огляд преси – Це жанр, рецензуються пресу, узагальнюючий досвід роботи засобів масової інформації. Розрізняють огляди друку загальні і тематичні, аналітичні та інформаційні1.
Замальовка – Художньо-публіцистичний жанр, що відображає, головним чином, зовнішні сторони описуваних подій або явищ; викладає факти і емоції по їх приводу2.
Нарис – Художньо-публіцистичний жанр, що відображає конфліктні, динамічні, яскраво виписані епізоди життя людей, виразні деталі, напружені діалоги, портрети, філософські міркування. Жанр нарису передбачає не тільки точне відображення дійсності, реальних подій або осіб, але і узагальнення, художнє моделювання, що допускає творчий домисел. Різновиди нарису: фізіологічний або етнографічний (описує побут і звичаї людей), портретний, що розкриває духовний світ людини (в тому числі ювілейний портретний нарис), шляховий (публіцистичні замітки про який-небудь подорож).
Есе – “Жанр художньо-публіцистичного або науково-популярного творчості, де вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема. Для есе властивий несподіваний, нетрадиційний погляд на явища життя, мистецтва, науки, вільна розкута композиція , асоціативність, зміщення часових і просторових планів, поєднання значних елементів художньої образності з науковими міркуваннями “
Фейлетон – Різновид есе, побудована на гуморі, іронії. Предмет фейлетону – все комічне, безглузде, безглуздо, суперечливе і парадоксальне в соціальній дійсності. Сміх виступає як засіб осміяння зла, породженого халатністю, егоїзмом, зневагою, що проявляються в діях одних людей по відношенню до інших. У фейлетоні представляють факти, що містять в гіпертрофованому вигляді типові риси, що характеризують зло.
Памфлет – “Один з найголовніших жанрів соціальної критики, злободенне остросатірічеських твір, викривальний пафос якого спрямований на нещадне осміяння шкідливих для суспільства явищ, організацій і відомих осіб. У памфлетах широко використовується художньо-образне і науково-понятійне мислення, ідейно знищується об’єкт критики, комбінуються різноманітні прояви комічного: сарказм, іронія, використовуються гіперболи, контрасти, зневажлива лексика “.
Життєва історія – Художньо-публіцистичний жанр, аналогічний розповіді в художній літературі. Життєва історія описує певні епізоди з життя людей, їх відносини, життєві колізії. Основою “життєвої історії” може бути як реальний факт, так і художній вимисел автора. На відміну від твору художньої літератури життєва історія більше схожа на інші журнально-газетні публікації за характером мовних і виразних засобів.
До публіцистичним жанрам вважаємо за можливе віднести також текст промови (Доповіді або виступу) на суспільно-політичному зборах чи іншому форумі. У такій промові доповідач, як правило, користується арсеналом образотворчих засобів, характерних для публіцистики.
Публіцистична монографія – Жанр публіцистичної літератури, що містить всебічне публіцистичне дослідження однієї проблеми або теми. Це жанр, характерний не для газетних або журнальних публікацій, а для окремих неперіодичних видань. Публіцистична монографія подібна наукової монографії тим, що всебічно висвітлює одну тему (проблему), але відрізняється популярним, художньо-образним, емоційним стилем викладу матеріалу, необов’язковістю документального підтвердження кожної тези. Публіцистична монографія за своїми жанровими особливостями близька до публіцистичного нарису, а відрізняється від нього значним обсягом матеріалу
Що таке художня література ?
Художня література — це вид літератури, який використовує мову для створення художніх образів, вираження почуттів і думок автора, а також для передачі свого бачення світу і людини. Твори художньої літератури відрізняються від наукових досліджень і публіцистики тим, що не претендують на об’єктивну істину або фактичну достовірність, але спирається на уяву та творчість автора. Художня література має велике значення для розвитку культури, освіти та свідомості людей, адже вона збагачує наш досвід, розширює наш горизонт і стимулює наше мислення.
Поняття художньої літератури
Художня література — це вид мистецтва, який використовує слова та мовні конструкції для створення художніх образів дійсності. Вона має свою специфіку, яка полягає у наявності художнього вимислу, тобто уявної художньої дійсності, яка розгортається за власною логікою художнього твору.
Художня література має свої відмінності від наукової, публіцистичної та релігійної літератури. Якщо інші види літератури мають на меті передавати певну інформацію, знання, докази, аргументи або переконання, то художня література спрямована на створення естетичного задоволення, емоційного впливу, розвитку уяви та творчих здібностей читача. Вона може мати певний світоглядний зміст, але вона не претендує на об’єктивну істину або повноту викладу.
Форми художньої літератури
Твори художньої літератури поділяються на різні форми й жанри, які визначаються за структурою, обсягом, мовними засобами, тематикою і художнім призначенням твору. Основними формами художньої літератури є:
Проза — це твори, написані невіршованою формою. Будуються за принципом наративності, тобто розповіді про події, персонажів і їхні взаємодії. Їхній зміст передається через описи персонажів, природи, побуду, діалоги та дії головних персонажів. До жанрів прози належать: роман, оповідання, новела, повість тощо.
Поезія — твори художньої літератури, які будуються за принципом ритмічності й мелодичності мови, часто з використанням віршованого розміру, з римами, метрами й строфами. Зміст поезій передається за допомогою переживань та роздумів ліричного героя, від імені якого йде мова у творі. Поетичними жанрами є вірш, балада, пісня, дума, лірична драма тощо.
Драма — художні твори, які створюються за допомогою діалогів та прямої мови. Зміст в драматичному творі передається через взаємодію персонажів: їхні розмови, вчинки, дії. Призначені для постановки на сцені за участю акторів. До жанрів драми належать комедія, трагедія, драма тощо.
Ознаки художніх творів
Художні твори мають деякі спільні ознаки, які відрізняють їх від інших видів мистецтва та літературних творів. До цих ознак належать:
Образність — створення художніх образів, які втілюють ідеї, почуття, настрої й характери. Образи можуть бути словесними (тропи, фігури), звуковими (ритм, рима), візуальними (символи, алегорії) тощо.
Зображувальність — відтворення реальності або уявного світу з усіма деталями й особливостями. Може бути реалістичною (факти, подробиці), фантастичною (магія, надприродне), екзотичною (чужинці, подорожі) тощо.
Поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах — здатність не лише повідомляти про події, але й надавати їм художнього забарвлення, викликати емоції й асоціації. Поетичний опис може бути лаконічним (епітет, метафора), розгорнутим (портрет, пейзаж), динамічним (діалог, монолог) тощо.
Естетика мовлення — використовує гармонійне поєднання змісту і форми, логіки та образності, простоти й витонченості. Естетика мовлення може бути класичною (правильна граматика, чистий стиль), модерною (експеримент з формою, новаторство), народною (прислів’я, приказки) тощо.
Експресія та інтенсивність вираження — передача сили й глибини почуттів та думок автора й персонажів. Експресія та інтенсивність вираження можуть бути пасивними (іронія, сарказм), активними (оклик, запитання), емоційними (оксюморон, градація) тощо.
Роди художньої літератури
Рід літератури — це узагальнююче поняття, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу. Література за родами поділяється на три типи — епос (епіка), лірику та драму. Кожен рід має свої ознаки, види та жанри.
Епос — це рід літератури, який передбачає розповідь про події, що відбуваються чи відбувалися в минулому. Епос зображує об’єктивну дійсність з позиції автора або оповідача. Характеризується наявністю сюжету, героїв, часу та простору дії.
Лірика — це рід літератури, який виражає суб’єктивні переживання, емоції, думки та настрої автора або ліричного героя. Лірика не має чіткого сюжету або динамічної дії, а зосереджена на внутрішньому світі людини. Найчастіше має віршовану форму, але може бути й прозовою.
Драма — це рід літератури, який зображує конфлікт між людьми або силами за допомогою діалогу та дії. Драма призначена для сценічного виконання акторами й складається з декорацій, ремарок та реплік персонажів. Висвітлює актуальні проблеми суспільства або однієї людини.
Історичний розвиток художньої літератури
Художня література як вид мистецтва слова має свою історію, яка пов’язана з розвитком культури, мови, писемності, світогляду та інших факторів різних народів і епох. Літературний процес досліджує наука, яка називається літературознавство. Історичний розвиток художньої літератури можна поділити на декілька періодів, які характеризуються певними особливостями форм, жанрів, стилів, напрямків та течій художнього письма.
Стародавня література — це перший період художньої літератури, який охоплює твори давніх цивілізацій Сходу (Шумер, Єгипет, Вавилон, Індія, Китай тощо) та Античного світу (Стародавня Греція, Стародавній Рим). Література виникла з усної народної творчості (міфи, легенди, пісні) та з потреби записувати закони, історичні події, релігійні тексти. Стародавня література мала великий вплив на подальший розвиток світової культури й мистецтва. До найвидатніших творів стародавньої літератури належать «Епос про Гільгамеша», «Бхагавадгіта», «Іліада», «Одіссея», «Енеїда», «Біблія».
Середньовічна література
Середньовічна література — це другий період художньої літератури, який охоплює твори з IV-V до XV століття. Середньовічна література була сильно пов’язана з християнством та феодальним суспільством і розвивалася за двома основними напрямами: високим (культурний) і низьким (народний). Твори високого стилю писалися латиною і мали релігійний або філософський характер. Твори низького стилю були написані народними мовами того часу й охоплювали переважно світську або героїчну тематику. До найвидатніших творiв середньовiчної лiтератури належать «Пiсня про Роланда», «Декамерон», «Дивне життя Івана Осляка» тощо.
Лiтература епохи Вiдродження — це третiй перiод художньої лiтератури, який охоплює твори з XV до XVII столiття. Це період пов’язаний з розквiтом гуманiзму й наукових вiдкриттiв, тому лiтература в той період виявляла iнтерес до античної спадщини i людської особистостi. В цей період виникло чимало нових жанрів літератури. До найвидатнiших творiв лiтератури епохи Вiдродження належать «Сонети» Петрарки i Шекспiра, «Гамлет», «Дон Кіхот» та ін.
Література Просвітництва — період в розвитку літератури, який припадає на XVII–XVIII й відбиває ідеї та цінності епохи Просвітництва. Ця епоха була спрямована на розвиток науки, критики, свободи та розуму. У літературі Просвітництва переважав жанр роману, який показував життя людей та їхні пригоди. Наприклад, «Робінзон Крузо» Дефо та «Подорожі Гуллівера» Свіфта. Література Просвітництва також включала драматургію, есеїстику та філософські твори.
Література 19 століття
Література 19 століття мала два основні напрями: романтизм та реалізм. Романтизм був літературним напрямом, який вихваляв уяву, почуття, індивідуальність та національну самобутність. Романтики цікавилися містичними, фольклорними, екзотичними темами. Вони створювали нові жанри: фантастику, детектив, пригодницьку літературу. До романтиків належали Гете, Байрон, Гюго, брати Грімм та інші. Реалізм прагнув висвітлити дійсність такою, якою вона є. Письменники-реалісти зосереджувалися на соціальних проблемах, психології персонажів, детальному опису середовища. Вони не нав’язували читачеві свого погляду, а давали можливість самостійно оцінювати події. До реалістів належали Бальзак, Діккенс, Нечуй-Левицький, пізній Шевченко та інші.
Література модернізму — це література початку 20 столiття, яка вiдображала глибокi змiни в суспiльствi й культурi, пов’язані з науково-технічним прогресом, революціями, двома світовими війнами. Модернiсти вiдходили вiд традицiйних форм та норм літератури, експериментували з мовою, структурою, символiкою. Звертали увагу на психологiю героїв, їхнє ставлення до життя, вiйни, смертi. До модернiстських творів належить «Улісс» Дж. Джойса, а також творчість Т. С. Еліота, М. Пруста, М. Коцюбинського.
Лiтература постмодернiзму — це лiтература другої половини 20 столiття, яка характеризується розчиненням мiж реальним та уявним, автором i читачем, текстом i контекстом. Постмодернiсти грають з iронiєю, гумором, пародiєю, цитатами, алюзiями. Постмодернiсти не претендують на об’єктивне висвiтлення дiiйсностi , а показують її розмаїття i суперечливiсть. До постмодернiзму можна вiднести магiчний реалiзм (Маркес), бiт-поколення (Керуак), химерну прозу (Гуцало).
Художні стилі й напрямки
Стилі й напрямки художньої літератури — це сукупність ознак, які визначають спосіб вираження ідей, почуттів, образів та форм творчості письменників у певний історичний період або групу. Стилі й напрямки художньої літератури виникали під впливом соціальних, культурних, естетичних та інших факторів, які відображають світогляд і смаки авторів та читачів. У історії світової літератури виділяють такі основні стилі й напрямки:
Бароко — це художній стиль і естетичний напрям, який розвивався в 16-18 століттях у західної Європи та Америці, був реакцією на ренесанс і протестантизм. Характерні ознаки: пошук абсолютної краси, гармонії, божественності та емоційності, складне й прикрашене мовлення, контрастна композиція, динамічна пластика та символічна образність.
Класицизм — художнiй стиль, який розвивався в 17-18 столiттях у Францiї i рiзною мiрою охопив європейськi лiтератури 18 – першої третини 19 столiття. Класицизм було реакцiєю на бароко i просвiтництво. Висловлював пошук розуму, порядку, правил та норм, відрізнявся простим i чистим мовленням, строгою композицiєю, логiчною побудовою та аналогiєю з античним мистецтвом.
Сентименталiзм — це художнiй стиль i естетичний напрям, який розвивався в другiй половинi 18 столiття у Захiдній Європі. Особливістю напряму було висловлення пошуку почуттів, серця, природи та людськостi.
Романтизм — художній стиль, який панував у літературі Західної Європи та Америки у першiй половинi 19 століття. Особливості романтизму: пошук ідеалу, свободи, почуття, уяви.
Реалізм — естетичний напрям другої половини 19 століття в європейських країнах. Був реакцією на ідеалізм і сентименталізм післявоєнної епохи. Реалізм проголошував ідеї правди, об’єктивності, критики, аналізу та соціальної справедливості.
Функції художньої літератури
Значення та роль художньої літератури
Художня література є одним з найважливіших видів мистецтва, який має велике значення та роль у культурі та суспільстві. Художня література виконує такі основні функції:
Естетична — створює красу слова, форми, образу, ідеї, яка викликає емоційну реакцію, задоволення та захоплення у читача. Розвиває смак, почуття прекрасного і гармонійного у людини.
Пізнавальна — передає знання про світ, людину, життя, історію, культуру, цінності тощо. Сприяє розвитку мислення, уяви, пам’яті, мови, свідомості та освіти людини.
Виховна — формує світогляд, мораль, характер, волю, почуття тощо. А також впливає на поведінку, ставлення, цілі та долю людини.
Соціальна — висловлює і захищає інтереси, права, свободи та ідеали людини й суспільства. Сприяє зміцненню духовності, національності, громадянськості та солідарності людини й суспільства.
20 художніх засобів, що роблять літературу яскравішою!
Література – це мистецтво! І в кожному виді мистецтва люди звертають увагу на щось дивовижне, чаруюче, прекрасне. В літературі такий ефект досягається завдяки вживанню художніх засобів. Абітурієнтам їх необхідно не тільки знати, але й розуміти, чим вони відрізняються один від одного.
- Епітет – це художнє означення предмета або події, що допомагає виразити сутність та надає емоційну характеристику. Також це поетичне та образне зображення.
Епітети можуть бути як іменниками: трепет щастя, але найчастіше епітети – прикметники: глибока тиша, золоте щастя, міцна рука, горда душа. Не забувайте, що прислівники також можуть виступати епітетами: “води ритмічно, невпинно понесли його в своїх гарячих обіймах…”.
- Порівняння – це словесний вираз зіставлення двох схожих у якійсь характеристиці предметів або явищ із метою визначення певних рис одного з них через порівняння з іншим.
Порівняння буває декілька видів:
а) простим – в ньому один предмет чи явище зіставляється з однією чи більше однорідними ознаками;
б) поширеним, коли предмет чи явище зіставляються з кількома ознаками одночасно;
У слів є відмінна природа: одні є скучні і сіряві, як придорожні пили; другі, як свіжий пісок…
в) приєднальним, в якому образ подається вже після предмету;
Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить.
г) заперечувальним – в цьому порівнянні є протиставлення двох об’єктів.
Ой то не зоря — то дівчина моя!
- Алегорія або іносказання, інакомовлення – це перенесення властивостей та характеристик одного предмета чи явища на інший для кращого відображення образу. Таким чином утворюється переносне значення.
Приклади алегоричних образів: коник-стрибунець, вовк та ягня, каменярі – борці за свободу України.
- Гіпербола – це художнє надмірне перебільшення дійсних фактів. Наприклад, як в цих прикладах:
Я це вже тисячу разів казав!
Швидкий як блискавка!
- Літота – надмірне применшення явищ у художній літературі. Літота виступає антиподом гіперболи, але зустрічається значно рідше за надмірне перебільшення.
Приклади: курці по коліна; малесенька, ледве од землі видно.
- Метафора (або скрите порівняння) – це засіб літератури, коли відбувається навмисне вживання слів у їхньому непрямому значенні. З одного боку метафора дуже схожа на порівняння, але її складніше помітити. Адже в метафорі немає слів «немов», «начебто», «як» та інших, що вказують на зіставлення об’єктів. Для того, щоб правильно визначати метафору, треба добре розбиратися в семантиці та лексиці художніх виразів.
Метафори бувають 3 типів:
а) стерті – ці метафори вже втратили свою образність;
ходять чутки, вушко голки
б) образні загальномовні метафори;
тепла атмосфера, час біжить
в) індивідуально-авторські образні метафори;
факіл неба цвіте глечиками хмар
- Метонімія – це такий тип зіставлення понять у художній літературі, коли одне поняття використовується з властивостями іншого; відбувається заміна назви одного предмета чи явища на інше через суміжність деяких їхніх характеристик, проте подібність між цими поняттями не спостерігається.
Різновидом метонімії є синекдоха – це засіб кількісної заміни понять, в якому одиничне явище замінюється кількісним або навпаки.
- Іронія – один із способів комічного сприйняття дійсності, що містить у собі приховане глузування та лукавство над фактами чи людьми. Головною ознакою застосування іронії є те, що автор прагне показати істинну протилежність значення, яка є прихованою. Для виокремлення іронії вам треба відчути подвійний сенс виразу.
Приклади іронії в житті: «От іще герой!» та в літературі:
«Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!”
- Рефрени – це засоби літератури, в яких використовується неодноразове повторення деяких слів або навіть виразів з метою підкреслення їхньої важливості.
До рефренів належать такі літературні засоби як анафора, епіфора та тавтологія.
Анафора – це засіб художньої літератури, що виражає єдинопочаток. Тобто це лексичний повтор одного й того самого виразу, наприклад, на початку кожного рядку вірша або періодичне повторення якогось виразу протягом всього твору.
Ідеальним прикладом анафори є твір Василя Герасим’юка:
«Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
Як тяжко рветься на цій землі
Древнє чоловіче коло,
Як тяжко зчеплені чоловічі руки,
Як тяжко почати і зупинити
Цей танець.
Хоч раз
Ти стань у це найтісніше коло,
Обхопивши руками плечі двох побратимів,
Мертво стиснувши долоні інших,
І тоді в заповітному колі
Ти протанцюєш під безоднею неба
Із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
Хоч раз…»
Епіфора – це художній засіб, подібній анафорі та протилежний їй. Адже використання епіфори визначається повторенням кінцівок у художніх творах. Епіфори вживаються як у поезії, так і в прозі та драмі.
Прикладом епіфори слугує уривок вірша Надії Кир’ян:
«— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий…»
Тавтологія – це повторення близького за змістом та звучанням слова.
Наприклад, масло масляне, рано-вранці.
- Риторичні фігури – це засоби вираження мови, які посилюють увагу читача до певного виразу. Риторичні фігури поділяються на 4 типи:
а) риторичні звертання – це звертання до відсутніх людей або понять, які є абстрактними;
б) риторичні запитання – такі види запитань, які не вимагають відповіді;
в) риторичні припущення – це відповідь на уявне запитання, якого насправді не існувало;
г) риторичний оклик – це спосіб образного вираження надто сильного почуття;
д) риторичне ствердження – це засіб літератури, що показує неможливість заперечення слів, сказаних автором.
Приклади риторичних фігур:
«Хто тільки не проклинав станційних наглядачів, хто з ними не лаявся!»
«Так! Я буду крізь сльози сміятись!»
- Антитеза – це засіб зіставлення об’єктів. Але на відміну від порівняння ці об’єкти мають бути протилежні за своїм лексичним значенням.
Найчастіше можна зустріти антитезу в афоризмах, прислів’ях та приказках.
«Ситий голодного не розуміє».
Проте немало прикладів антитези в художній літературі: «Тотожним бути й відрізнятися — вцьому життя живого суть».
- Алітерація – це прийом у стилістиці твору, в якому застосовується повторення окремих приголосних з метою емоційного поглиблення.
Чітко спостерігати алітерацію можна тут:
“Тінь там тоне,тінь там десь…” (Павло Тичина)
«Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток — срібний сніг, —
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха смертний сміх…»
- Асонанс – це стилістичний прийом, дуже схожий на алітерацію, в якому зустрічається повторення голосних звуків. Цей засіб підсилює музичність віршованих строк. Наприклад, як тут:
“Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти.” (Микола Вінграновський)
- Інверсія – це зміна порядку слів, до якого ми так звикли. Зазвичай в українській мові прямий порядок слів – це рух від вже відомого до невідомого, в той час, як інверсований порядок слів руйнує звичну нам конструкцію.
Дуже часто інверсію в своїй творчості застосовували шістдесятники:
«Гойдається вечора зламана віть, мов косту сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді». (Василь Стус)
“Життя ще довге перед мною, Я молодий, я ще й не жив… Чого ж горючою сльозою свою я пісню окропив?”
- Градація – це засіб літератури, в якому спостерігається поступове нарощення або навпаки пригнічення емоційного значення.
Градація стає ще більш вираженою в поєднанні з анафорою. Наприклад, давайте згадаємо найпопулярніший вираз Юлія Цезаря «Прийшов, побачив, переміг.
- Інвектива – це давній засіб літератури, що полягає в гострому сатиричному звинуваченні певних явищ або осіб. На відміну від іронії інвектива відкрито висміює деякі об’єкти. Це можуть бути різкі виступи, які супроводжуються гострою критикою.
Приклади інвективи:
“Якщо до влади прийшов ще той фрукт, значить, за нього голосували овочі…” (В. Шестаков)
“-Голова не болить?
-Ні.
-Був би мозок, боліла б.
– А в тебе теж мозку зовсім немає. Одна нитка, яка вуха тримає”
- Панегірик або урочиста промова – це різке звеличення людини або явища в літературі. Частіше за все панегірик застосовується там, де необхідно показати уславлення якоїсь визначної події або подвигів неймовірної людини. Цей термін бере начало ще в творах стародавньої Греції та Риму. Цей термін літератури неважко виокремити, якщо бачити урочисте вихвалення людини або навіть усього народу.
- Символ – заміна незрозумілого абстрактного поняття конкретним символічним образом. Символ розкриває сутність поняття, явища чи предмету тим самим поширюючи загальноприйняте значення слів.
Прикладів символізму багато не тільки в літературі, але й у повсякденному житті:
Квітка – символ краси, голуб – символ миру.
- Оксиморон – це цікавий засіб літератури, в якому поєднані слова, кожне з яких виражає протилежне значення. Читачів дуже часто приваблює парадоксальність словосполучення.
Прикладів оксиморона дуже багато в сучасній літературі: дзвінка тиша, крижаний вогонь, квадратура круга.
- Паралелізм – це такий засіб художньої літератури, в якому відбувається зображення подібних один до одного предметів паралельно. В паралелізмі застосовується уподібнення цих предметів та можна спостерігати чітку аналогію однакових явищ у різних сферах життя.
Приклади паралелізму:
«Твій розум глибокий, наче море, Твій дух високий, наче гори» (В. Брюсов)
«Як ми кохалися, як зерно в горісі,
Тепер розійшлися, як туман по лісі!
Як ми кохалися, як голубів пара,
Тепер розійшлися, як чорная хмара!»
Для того, щоб чітко розбиратися в літературних засобах, мало їх просто знати. Вам потрібні постійні тренування, і тільки згодом ви будете професійно «з першого погляду» виокремлювати одні літературні засоби від інших.